пʼятниця, 15 листопада 2019 р.

Богдан Марциняк Волошин: Про кризу середнього віку. Сoda

Замість передмови від Мирослава Бойчука:
Від цього автора (за сумісництвом мого однокурсника) як завжди, подалі написано - мудро.
А що-до мене особисто, то заспокоюю себе двома речами:
1. Молодість дається всім - старість обраним.
2. Не страшно бути дідусем - страшно спати з бабусею. ;)
...


    Коли мені була тридцятка, я дуже переживав, що в мене почнеться криза середнього віку. Начитана дитина була. Написаному я вірив. То як з тим нещасним конем, якого ґвалтовно вбили дві краплі нікотину. Коня ніхто не видів, але через него я так і не почав курити. У книжці писало, що середньовічні мужчини дуже страждають від нереалізації бажань і то може призвести аж до накладання на себе рук і вчинення каліцтв. Щоб всі жаліли. Я себе ніколи не жалів і ніґди цего не любив, але сама ідея мені сподобалась. Бо каждий чоловік, якщо він не дерево і не Кухулін, що народився від незайманки - інколи має мінуточки слабости і хоче побавитись в маленього хорого котика,
якого гладять за вушком і виконують всі забаганки, бо воно миле і нещасне. Якось в ранньо середньовічному віці, я щось муркав жінці про несправедливість світу, про ріжницю між чоловічою долею і жіночим щастям, що паразитує на ній. Словом, жалівся. Тим часом жінка перебирала лахи в шафі і шукала молі. Раптом її розсмішило щось із моїх мудраґельств і вона грайливо лупнула мене мішком, в якому була її песцева шапка. І весело засмялась. А я схопився за голову - в мішку крім шапки, було мило “Махарані”, чий прикрий запах мав відлякувати міль... Щоб зупинити кров, найдорожча вилляла мені на голову чвертку горівки, що теж не додало гумору моїй розгаратаній голові. Словом, відтоді я втямив, що жалі і плачі - то не моє. І розчарування теж. Бо нема чого зачаровуватись. Але увесь час пильнував - у мене ось-ось мала початись криза середнього віку. Якось я навіть наблизився до неї так близько, що побачив в її очах власне нещасне тіло. Так і було - після тяжких трудів, коли за день відвідав кілька презентацій та відкриття художніх виставок, квапився на останній трамвай. Обважнілий і розкоординований послизнувся на відпуцованих
рейках. Попри те, що таки встиг на трамвай, але вдома мені рознесло ногу і вона стала схожою на булаву Котигорошка. Відтак, хорував собі і лікувався книжками, якими завалив своє ліжко. І тут мене вирішили провідати співробітники. Добрі і делікатні люди. Жінка була в мами, тож добрі люди все принесли з собою. Бракувало тіко кухарів і офіціянтів. Але був я. Тож, незважаючи на скалічену ногу, варив на кухні пельмені, нарізав салати, мастив канапки і смажив бараболі. А добрі люди від щирого серця пили за моє здоров’я в іншій кімнаті. Процес провідування настільки сподобався колєґам, що вони залишились в хорого ночувати... Але все
закінчилось добре, якщо не зважати на подерті капрони однієї самаритянки, бо вона чомусь вирішила рачкувати довкола столу, а я, як гостинний господар, не заперечував. Після цього думав, що ось воно - розчарування в людях, переоцінка цінностей, неспівпадіння мети та засобів досягання настигли мене. Увесь набір кризи середнього віку. Але мені чомусь з того було не сумно, а дико смішно. Як і з тої обставини, що якось не помітно для мене сталась революція в жіночій білизні. На зміну майткам-вітрильникам пришли шнурівки. Раншіше, щоб побачити кавалок жіночої дупці, тра було відхилити майтелеси, а зара, щоб побачити трусики... Отож бо. Треба добре пошукати. Але не в цьому ж полягає криза середнього віку! Якось не спостерігав її на горизонті. Хоча всі ознаки були на лицьо - кар’єри не зробив, на маєтки не доробився, на еміґрації не був, Dom Pérignon не пив, в Парижі не був. Але чось мене ці гризоти не дуже турбували. Тобто ніяк. Взагалі. Я вже думав, що ця криза мене щасливо омине, аж тут сталася подія, яка нагнала смутку і розпуку. Якось раптово
помітив, що більшість людей до мене почали звертатись на “ви” і “пане Богдане”. А одна співробітниця навіть припустила, що мені вже 66 років... Погано вона мене знає. Особливо дивувало, що молодші колєґи, з якими я валандався лісами, горами, селами і ділив чарку, вперто казали мені “ви”. Повага і різниця у віці - я це розумію, але, коли ми продираємось крізь хащі, або летимо крутим спуском гори, то це “ви” якось ріже й так подряпане вухо. І тут я виявив явне неузгодження нашого існування з біблійними текстами. Дивіться - Адама Деміург виліпив з глини, Євцю - з його ребра. І вони прийшли на світ уже цілком статево зрілими, інакше змій
спокусник би здох, заким вони виросли, щоб нажертись
антонівки. Себто предки наші народились дорослими. А чому в нас не так? І я подумав - було б справедливо, якби люди приходили на світ одного віку. Тоді б не було жадних проблєм із середньовічною кризою. Мабуть я, або непомітно пережив свою кризу, або її не мав, що обідно. В усіх є, а мене обділили. А моʼ вона ще попереду? Ще не заслужив на неї? Знаєте, старість не вік, старість зачинається тоді, коли розумієш скільки прекрасних молодечих глупот не потрафив зробити, і вже ніколи їх не зробиш... Видко, я свою норму по глупотах ще не виконав. Нема за чим жаліти.

Немає коментарів:

Дописати коментар