субота, 20 жовтня 2018 р.

Газета "Західний Кур'єр: З часом на “ти”. Документальний кінематограф Мирослава Бойчука.

  • Івано-Франківському осередкові Національної спілки кінематографістів України виповнилося 20 років. З цього приводу розмовляю зі своїм колегою, членом Національної спілки кінематографістів України, журналістом, блогером, поетом-піснярем, фотохудожником, документалістом Мирославом Бойчуком.
    Сьогодні йому 60 років, добру половину з яких віддав десятій музі, плідно працюючи з Осередком Національної спілки кінематографістів України, створюючи власні документальні фільми з історії минувшини та сьогодення нашого краю. Мирославе, як розпочинався твій шлях в документалістику?
  • Свій перший по-справжньому професійний документальний фільм я створив у досить таки зрілому віці, коли мені було вже 37 років.
    Влітку 1995 року, працюючи в редакції телебачення “Канал 402”, разом з оператором Маркіяном Харуком здійснив виготовлення свого першого документального фільму про історію пам'ятника Іванові Франку, який було споруджено в центрі Івано-Франківська — на вулиці Незалежності. Але тоді статус документаліста якось не дуже зацікавив мене. Та і сама робота діючого новинного журналіста не сприяла цьому творчому перевтіленню.
    Треба було щодня “видавати на гора гарячі пиріжки” у вигляді свіжих місцевих новин, а це не дуже сприяло формуванню навикам режисера — документального жанру. Крім того, тоді мене більше захоплювала стихія організації та проведенню виключно молодіжно-розважальних заходів: конкурсів краси, музичних шоу, молодіжних програм, дискотек. Я з головою пірнув у середовище музикантів, стихію концертних залів, районних клубів, нічних програм. Це давало заробіток і кольорове життя з популярністю, спілкуванню з зірковими людьми, славою, жінками, автографами... Не скажу, що я аж так дуже жалкую за цими часами. Вони теж не минули безслідно у тому плані, що закріпили впевненість у собі, сприяли публічності та закріпили фундамент для моїх майбутніх творчих надбудов.
    Перша ж, по-справжньому серйозна, думка про професійну документалістику прийшла до мене 10 років тому. Саме у 2008-у церкві Святої Параскеви, що у Опришівцях, виповнювалося 100 років з дня її заснування та освячення, а також 20 років з моменту її виходу з підпілля. Сценарій до фільму написали отець Тарас Огар та, тоді ще історик-початківець, Роман Чорненький. Я ж виступив у ролі відеооператора, оператора монтажу та режисера. Стрічка називалась “Дорога, правда і життя”. За створення цього фільму наша творча група отримали Подяку від Правлячого Архієрея Єпископа Івано-Франківської УГКЦ Володимира. Це була найперша нагорода за створену мною документалістику. На щастя — не остання.
    Ну а вже зовсім остаточні крапки над “І” щодо становлення мене, як документаліста, розставили ви, Юліане Івановичу, коли переконали у тому, що їх треба показати на світ Божий та сприяли моєму вступові у Спілку кінематографістів України.

  • Журналістика і документальний кінематограф... Що в них спільного?
  • Їх єднає причетність до історії, засоби виготовлення, відтворення та мета — якнайширше донести створене до глядача-слухача. Але є й багато відмінностей. Журналістика в чистому вигляді — це своєрідний конвейєр. Висвітлення сеєхвилинного вже і негайно. В журналістиці, особливо сучасній, не дуже вже має значення якість зйомки, начитки та інших технічних речей. Має значення значущість події та оперативність її подання в ефір. В документальному кінематографі є можливість більш виважено та глибоко підійти до розкриття обраної теми. Я ніколи не пишу
    сценарію фільму, поки не зберу основного наповнення фільму: інформації, інтервю, фото-відеоархівів. Найнагляднішим у цьому плані є задумка фільму про Тризубого Стаса. Домовленість про його створення народилась вже давно, а остаточна впевненість у реалізації задуму з'явилась тільки після того, як вдалося вмовити дружину Стаса Марію Щербатих, надати на оцифрування їх родинні фото та кіноархіви. Ми, у буквальному розумінні цього слова, напросились до Марії в гості, а коли прийшли, повишпортували з усіх закутків її Франківської квартири те, що могло
    пригодитись для розповіді про знаменитого барда. Те, що ми там “накопали”,- є унікальним. Не буду розкривати всіх таємниць, але про одну скажу. В мішках, які ми привезли від Марії виявилися кіноплівки відзняті ще в 60 роки, коли родина Щербатих жила на Камчатці, а також ті, які ні Марія, ні Стас так і не побачили. Бо аматорські рулони деяких вже проявлених кіноплівок не були розрізані на формат 2х8 мм. Тож подивитись їх у такому вигляді було не можливо. На щастя, незадовго до відходу Марії Щербатих у кращі світи, мені вдалося записати з нею та її сином інтервю, що дає остаточну можливість здійснити виготовлення повнометражної стрічки про творчу особистість Тризубого. Залишилось тільки знайти хоч якісь кошти на реалізацію цієї задумки.

  • Телепередача “Сова”. Як прийшла до до голови ця геніальна ідея?
  • Ідею продиктував час. Вперше пропозицію організувати прямі ефіри я висловив ще працюючи на ТБ “Галичина”. Це була осінь 1993 року. Але тодішнє керівництво телекомпанії відкинуло цю ідею. Аргумент був простий: “А якщо в ефірі хтось матюкнеться?” На щастя, в січні 1994 року мене та ще кількох реформаторів (не знаю, чи брати це слово в лапки, чи ні) добровільнопримусово звільнили з ТБ “Галичина”. Чому “на щастя”,- бо того
    ж року я пішов працювати на телебачення “Канал — 402”, де і реалізував цю та інші свої ідеї. “Сова” стала першою і єдиною на той час місцевою телевізійною програмою, яка виходила в прямому ефірі та щей з інтерактивним спілкуванням. Тоді це була “бомба”, яка зробила мене впізнаваним. Основою передачі були цікаві гості, з якими глядач міг посілкуватись “вживу”. Це — Остап Гавриш, Роман Вірастюк, Степан Гіга, Алла Кобилянська, Левко Дурко, Ласло Габош, Андрій Миколайчук, Дмитро Ципердюк та інші. В кожній передачі була частинка психолога, сторінка гумору і... еротичного відео. Після закінчення інтерактивної частини передачі транслювався якийсь крутелезний художній фільм.
    Відеозаписи цих передач, практично всі, збережено та оцифровано. Тож планую з часом, на основі цих архівів, змонтувати щось цікавеньке про ті часи та їх героїв. На той період такого штибу передача була тільки на одному з центральних телеканалів. Називалась вона “Взгляд”. Тай то її начинкою були, в основному, політичні теми.
  • Створення власної Студії документального кіно. Як визрів цей проект?
  • Знову ж таки диктат часу і...чуйка. Настав якийсь момент, коли я відчув, що
    “Каналу — 402” підходить кінець. Так воно і сталось Через кілька місяців після мого звільнення це телебачення перестало виходити в ефір, потім кілька разів віднеовлювало свої трансляції, але то був вже не той “402-й” в якому пощастило працювати мені.
    Звільнившись, я створив власну телерадіокомпанію, яку спочатку назвав “МІД” (Мирослав і Друзі), а згодом перейменував її на
    “Станіслав”. Це було представництво ICTV на Прикарпатті. Тоді вдалося втілити ще кілька творчих задумок, але цілком реалізуватись так і не вдалось. Через рік я зрозумів, що телевізія в Україні перетворюється у болото з сумішшю “заказухи” корупції та диктату. Через якийсь час, коли терпіти таку гримучу суміш стало нестерпно, покинув телевізію та подався у звичайні підприємці. Знімав весілля, корпоративи, інші події, за які платили гроші, але то була вже зовсім інша історія.
  • Вважаю найбільшим досягненням твоєї творчої філософії — вміння віднайти та відтворити кінематографічною мовою теми найсокровенніших істріичних миттєвостей нашого краю. Як тобі це вдається?

  • Якщо чесно — якоїсь об'єктивної відповіді на це запитання не існує. Висновки про те, чи в мене насправді є “вміння віднайти і відтворити” - це прерогатива поціновувачів моєї творчості. Тільки глядач може визначити якість того, що я подав на його суд.
    Що ж до тем, які я обираю для втілення, то виникають вони здебільшого спонтанно. Ну ось наприклад: дізнаюся я від Галини Філіпової (журналістки ОТБ “Галичина”) про те, що відома на весь світ художниця Параска Хома написала на мою пісню “Яблуневий розмай” картину. Це спонукало мене дізнатись про цю творчу особистість більше. А вже коли моя уява про цю художницю вийшла за рамки тільки її малярства, зрозумів, що про її життя варто розповісти світові. Тимпаче, що після здобуття нашою країною незалежності, про цю художницю, практично, почали забувати.
    Інша історія створення кінострічки про Небесну Сотню України та Героя України Романа Гурика. Вона була продиктована подіями та вимогою саме того часу.
    Але найбільшим стимулом до визначення тем є круглі дати. Річниці заснування міст, сіл, підприємств, творчих колективів, знаних особистостей — ось основа до подальших творчих задумів. Саме дати стали приводом до створення циклів фільмів про історію хорів Прикарпаття, про Івана Франка у Станіславові, про Чукалівку, про підприємства “Промприлад”, “Електроавтотранс”, “Цементношиферний”, “Надвірнанафтогаз”, про таких особистостей як отець Іван Луцький, Народний артист України, балетмейстер Іван Курилюк, заслужений журналіст України Роман Боднарчук, багатолітній директор ОДТРК “Карпати” Роман Андріяшко...
    Доречі, не можу не похвалитися (вибачте за не скромність) тим, що фільм про історію хорів Прикарпаття “З чистих джерел”, який ми створили разом з Ольгою Терешкун здобув Спеціальний Диплом 9-го Міжнародного фестивалю екранних Мистецтв Дніпро-Сінема ім. Сахненка, а пісня “Давай запалим, брате, на одинці” у виконанні Олександра Тищенка здобула 1-е місце на 15-у Міжнароднму телерадіофестивалі "Прем"єра пісні" Мар'яна Гаденка. Також значною мірою посилила якість моїх документальних доробків співпраця з талановитими творчими особистостями: Народним артистом України Сергієм Романюком, композитором Володимиром Домшинським, журналістом Богданом Кучером, ну і звичайно ж з тим, хто бере в мене у цю хвилину інтервю.
    А ще я визначився з такою “фішкою” як написання пісень до власностворених документальних фільмів. Саме ними “обрамлені” стрічки про Небесну Сотню Прикарпаття та селище Чукалівка. Вже готові пісні на фільми про історію прикарпатської пісні, про Андрея Шептицького та Параску Хому.
    Нещодавно з'явились задумки створити фільми про Станіславський Феномен та про історію журналістики Прикарпаття. А найсокровеннішою мрією останнього часу є створення кінострічки про історію життя моєї рідної матусі.
  • Кінематографічні проекти про особистості нашого краю. Про що найважливіше в них хочеш розповісти?
  • Не буду оригінальним, якщо скажу, що найважливішим у людини є її внутрішній світ та ті добрі справи, які вона зробила для інших людей. Саме це є і завжди буде основою розповідей про героїв моїх подальших документальних кінострічок. Сподіваюсь, що мине час і мої скромні доробки теж будуть записані людьми у Книгу історії України. У всякому випадку дуже би цього хотілося... а інакше нащо жити на цьому білому світі?
    Розмову вів Юліан Яковина — голова Івано-Франківського осередку Національної спілки кінематографістів України.

Немає коментарів:

Дописати коментар