середа, 6 червня 2018 р.

Анатолій Матвійчук: ПІД КРИГОЮ

   Не хотів про це писати, але свіжі втрати на культурному фронті змушують не мовчати. Отож...
   Спочатку про один нав'язливий сон, який я бачив уже кілька разів: снилося, що я пірнаю в ополонку і пливу в крижаній воді під шаром товстого льоду. Кисень у легенях закінчується, а щоб вдихнути повітря треба якось доплисти до наступної ополонки, яка ледь жевріє десь попереду. Легені зводить судома, руки німіють - і ти розумієш, якщо не дотягнеш до рятівного отвору , то все, кінець...
   Гадаю, такі пророчі сни характерні для багатьох людей творчого складу, які мислять метафорами і відчувають світ драматичніше від інших...
   Спілкуючись із деякими своїми колегами, я мимоволі відчув, що вони у більшості відчувають те ж саме що і я. Будь-який концерт або творча зустріч десь у Європі, Канаді чи Америці, це фізична потреба вдихнути свіжого повітря, щоб продовжити це плавання під кригою.
   На щастя чи на горе, за межами України сьогодні перебуває майже половина працездатного українського населення, це ті люди, які ще 5-6 років тому ходили на наші концерти, але виїхали на заробітки. Ми, артисти, відчуваємо, як ми потрібні їм там. Це наша публіка, яка пам'ятає і любить нас, співає з нами наші пісні!
   А що ж у нас в Україні? А тут ми перетворюємось на якихось емігрантів, людей другого сорту, яких поступово дискримінують за культурними ознаками. Тобто, на перший погляд ідуть якісь процеси, але українцям від того стає тільки гірше. Незрозуміла позиція держави, котра, відчувається, не має ніякої осмисленої і послідовної культурної політики, як гуманітарної основи розвитку країни. Цю її пасивність радо компенсують олігархічні канали, які під брендом нібито "європейських стандартів" активно наповнюють інформаційний простір сучасним шоу-бізнесовим квазіпродуктом, позбавленим ознак будь-якої духовності і пов"язаності з традиційною культурою народу.
   Весь цей музичний попкорн за останні 20 років практично витіснив з інформаційного простору усе по справжньому вартісне і талановите. Виключення складають лише ті окремі особистості, яким пощастило "лягти" під когось із впливових політиків чи олігархів, або котрі пожертвували власними смаками і віддали себе на поталу деяким модним продюсерам, вхожим не телеканали. Так, приблизно, і сформувався той "пул" нинішніх "топових" виконавців, які дружно кочують із каналу на канал, сидять в журі музичних проектів і псують молоде покоління талантів. Усі інші, що не схожі на них, як правило, чують традиційний набір пояснень: не формат, нецікаво, неякісний продукт, нафталін тощо...
   Два слова щодо якісного продукту: якістю сьогодні вважається насамперед модне аранжування і яскравий, бажано епатажний імідж. Зміст, наповнення твору, тема, ідея, поетичність тексту сьогодні не вважаються категоріями якості. Один із моїх улюблених філософів Даниїл Анрєєв написав колись, що коли диявол хоче знищити якусь спільноту людей, то він підміняє для них поняття змісту - формою. Тобто людям стає неважливо ЩО, важливо лише ЯК! Уявіть собі, що купуючи вершкове масло, ви насправді вже їсте не масло, а комбіжири і пальмову олію в яскравій упаковці, де написано "масло". І через 10 років помираєте від раку кишківника.
   Так от, із культурою у нас те ж саме - нація з підрізаним корінням, що стрімко втрачає свою культурну ідентичність, поступово стане безликим конгломератом, дешевою і безвільною робочою силою, що працюватиме на тих же олігархів, які лише мімікрують і вдало змінюють свій політичний вектор.
   А тепер до того, заради чого все й писалось - безпосередньо до людей культури. Їм в Україні ще складніше, аніж тим, які сьогодні стоять в окопах. Вони, принаймні, знають свого ворога. А люди культури взагалі дезорієнтовані, оскільки декларується одне, а робиться зовсім інше. Ми відчуваємо, як невидимий ворог щодня підступно наносить нам удари в спину: сьогодні знищили українське радіо, завтра закрили телеканал, післязавтра вбили українську газету. І все це під супровід красивих патріотичних гасел про захист і популяризацію української мови. Але скажіть, кому потрібна мова, коли вона не стає художнім твором: піснею, поемою, п'єсою, врешті, артефактом культури, в якому, як у краплині води, відбивається дух народу, його історія, менталітет, наші незмінні цінності. На чому виховуватиметься наступне покоління українців? Невже не зрозуміло, що давно назріла необхідність змінювати наш інформаційний простір, який нищить нас ефективніше, аніж гради!
   І нарешті про те, з чого почав: сьогодні категорія артистів і митців, для яких мистецтво не просто заробляння грошей, а щось значно більше, опинилися практично "персонами нон грата" в своїй країні. Нас вичавлюють з інформаційного простору рідної країни, хоча ми продовжуємо творити. Відтак, значно зменшується кількість концертів. Не вистачає коштів на нові творчі проекти. Для творчої людини, яка не мислить себе без самореалізації - це духовна смерть при житті. Бути живим, але відчувати себе мерцем чи привидом - таке витерпіти під силу не кожному. Хтось опускає руки, хтось спивається, а хтось не бачить сенсу в подальшому існуванні...
   Щоправда, є ще один варіант - вдосталь поплававши під льодом, вилізти з води і більше не пірнати в цю крижану холоднечу. Зігріватися собі гарячим чаєм і не претендуючи ні на що, десь, у спокійній і благополучній країні спостерігати, як вироджується і мутує рідна і нескінченно дорога тобі країна... Яка колись була Україною.

Немає коментарів:

Дописати коментар