понеділок, 16 жовтня 2017 р.

Андрій Карбівничий: бандюки і дрібні гопники – хизуються мундирами міліціонерів, прокурорів, митників та податківців; продажні лицеміри – дефілюють в суддівських мантіях, а гебістські анцихристи – прикривають свої пузаті тіла попівськими рясами.

   Мені нічого додати. А рефлексувати на реальні та надумані одноденні медіа приводи, нема ні сенсу ні бажання. Втім, як стверджує педагогічна мудрість "Повторення - матір знань", ну в сенсі "Повтореніє - мать учєнія". Отож:
ЯК МИ ДЕРЖАВУ НА БРЕХНІ БУДУВАЛИ.

   Напевно, тими нав’язливо-турбуючими емоціями, які підсвідомо присутні в житті кожного небайдужого та мислячого громадянина цієї держави, є розпач і безвихідь. Розпач від того, що та, віками омріяна, казкова країна, яка волею історичних подій була названа Україною, на наших очах, якимось невблаганно невідворотнім чином перетворюється на щось абсолютно протилежне до того, що можна назвати цивілізованою європейською державою.

   Здавалося б, чого ще потрібно цій країні. Фантастичні природні ресурси. Освідченні та працьовиті люди. Промислово-науковий потенціал, якому у вісімдесятих могла позаздрити будь яка країна не те що Східної Європи, а цілого світу. А що у підсумку: тотально корумпована, морально та економічно скалічена територія, на теренах якої нікчеми і пройдисвіти цинічно іменують себе національною елітою; шахраї і шарлатани – нахабно видають себе за над успішних бізнесменів та геніальних фінансистів; бандюки і дрібні гопники – хизуються мундирами міліціонерів, прокурорів, митників та податківців; продажні лицеміри – дефілюють в суддівських мантіях, а гебістські анцихристи – прикривають свої пузаті тіла попівськими рясами. 
   Знаєте, я не маю прямого відношення до того, що прийнято називати політикою. Натомість, маю стосунок до тієї базової науки, яка вивчає фундаментальні закони Природи і яка називається фізикою. І от, що я вам скажу: все що відбувається з цією країною, а отже і з кожним з нас, відбувається у повній відповідності з законами Природи. А ці закони такі, що їх не можливо ані змінити, ані відмінити, ані обдурити. Ці закони можна лише вивчати, аналізувати та діяти у відповідності з ними. І тоді, можна отримати не лише такі користі штуки як автомобілі, літаки та комп’ютерні інтернет мережі, а й не менш корисні, соціально справедливі та економічно процвітаючі політичні системи.
   
Та що нам, розумним та хитрим, до законів Природи. У нас бо ж свій, особливий шлях до “Землі Обітованої”. Ми ж бо хочемо бути байдужим, безвідповідальним населенням і жити в цивілізованій, заможній та успішній державі. Ми ж бо хочемо покласти на гривню, а хапанути – на п’ять, а краще – на десять, а ще ліпше – на сто. Ми ж бо хочемо не платити податки, правдами і не правдами дурити цю державу та самих себе, і при цьому жити в країні поголовних пільг, поголовно безкоштовної медицини, поголовно безкоштовної вищої освіти, поголовно безкоштовного суспільного транспорту, поголовних субсидій, поголовно високих пенсій, і т.д і т.п. Шановні, схаменіться – так не буває.

   До речі, стосовно “Землі Обітованої”. Наші можновладці, час від часу полюбляють базікати про те, що Мойсей, сорок років водив єврейський народ пустелю, перш ніж привести цей народ на Землю Обітовану. При цьому, ці пихаті нікчеми, прозоро натякають на те, що ось пройде якихось тридцять, двадцять, а на тепер вже тринадцять років і зажиємо ми в щасливій, безтурботній країні з молочними річками та кисільними берегами.
   Ой лі, панове байкарі. Та чи ви й на правду такі нікчемні, що не розумієте, не усвідомлюєте суті біблійних текстів. Адже Мойсей водив не юрбу, не стадо, не електорат, не населення, а єврейський НАРОД. Тобто певну спільноту людей, об’єднаних спільною мовою, спільною історією, спільними традиціями, спільною релігією, спільним баченням перспектив майбутнього, тощо. Так, ці люди були різними: сильними і слабкими, молодими і старими, розумними і не надто, працьовитими і ледачими, мовчазними і балакучими, вольовими і безвольними, хитрими і простакуватими, веселими і похмурими. Одним словом, - різними. Та попри все розмаїття цих різностей, вони утворювали ту цілісну спільноту, яку прийнято називати народом, або, якщо хочете – політичною нацією.

   І в цьому зв’язку у мене надзвичайно крамольне, нестерпно болісне, але об’єктивно закономірне питання: а що об’єднує нас, тих хто живе на цій благодатній, щедрій землі, яку прийнято називати Україною? Що дозволяє нам називатись українським народом? Можливо, спільна мова? А може, спільна релігія? Спільні традиції? Спільне бачення перспектив історичного розвитку? А можливо, якісь спільні герої? Чи якась спільна національна ідея? А може те, що можна назвати національною елітою?
   Як не прикро, як не болячи про це говорити, а маємо визнати, що на двадцять сьомому році незалежності, в Україні нема того, що можна назвати цілісною політичною нацією, а простіше кажучи – народом. Точніше, в Україні співіснують дві, практично рівновеликі національні групи: нація українців та нація малоросійських хохлов. Представники цих національних груп, говорять різними мовами, моляться різним богам, мають різних національних героїв, різну історію, різні культурні уподобання, різне бачення перспектив розвитку країни. Не помічати цього історичного факту, означає будувати державу на хиткому піску брехні та самообману. Власне, таку державу ми і будуємо. Будуємо, і підсвідомо відчуваємо, що будуємо не те і не так. Відчуваємо, що молода українська держава хронічно хвора.
   Сьогодні нема сенсу детально аналізувати і пояснювати, як та чому склалося так, як склалося. А от що дійсно не припустимо злочинно сьогодні, так це заплющувати очі на наявну проблему, та керуючись отим споконвічним “та якось то воно буде”, наївно сподіватись на те, що ця проблема сама собою якось та й вирішиться. Бо за всіма законами Природи, не вирішиться. У всякому разі, не вирішиться на користь української державності. І наочним доказом тому, є анексія Криму та війна в Донбасі.

   Ото ж, що робити? А з чого починається лікування будь якої хвороби? Правильно – з діагнозу. І цей діагноз очевидний: за роки незалежності, наша умовно українська влада, палець об палець не вдарила за для того, щоб згуртувати українське населення в цілісну націю, цілісний державницький народ. Більше того, керуючись отим цинічно підлим “розділяй і володарюй”, ця влада нікчемних бариг і хапуг, зробила все можливе та неможливе, щоб сьогодні, ми стали меншими українцями аніж в 1991 році. І ми таки стали.
   Та як би там не було, а якщо ми прагнемо до того, щоб наші діти, внуки та правнуки, а можливо і ми самі, жили в цивілізованій, заможній, процвітаючій Україні, то попри всі національні, етнічні, мовні, релігійні та соціальні відмінності, маємо об’єднатися в цілісну державницьку націю. І тут неминуче постає закономірне питання: а що, власне, є стержневим хребтом нації? Як на мене, відповідь очевидна. І її не можливо сформулювати краще за екс-президента Франції Ніколя Саркозі: “Французька нація – це французька мова. Нема французької мови – нема французької нації”. 
Ми можемо скільки завгодно белькотати: “а какая разница, на каком языке разгаваривать”. Ми можемо скільки завгодно розповідати про російськомовних патріотів та україномовних покидьків. Скільки завгодно розказувати про двомовну Канаду та тримовну Швейцарію. Ми можемо навести тисячу аргументів, які пояснять всім і вся, чому сьогодні, ми загалом і кожен, зокрема не можемо бути україномовними українцями. Ми можемо скільки завгодно дурити себе та увесь світ. Єдине чого ми не зможемо, так це обдурити закони Природи. А ці закони стверджують: імперська, дикунська Росія закінчується там, де закінчується російськомовне населення. Ці закони наполягають: збудувати цивілізоване, демократичне суспільство та відповідну державу на брехні та подвійній моралі, не можливо.

   Не потрібно бути великим аналітиком, щоб не бачити факту того, що в Україні невирішеність мовного питання, породжує не лише глобальні політичні проблеми, а й не менш глобальні проблеми морально-етичні. Ми ж все так хитро придумали, що нібито і закон про державний статус української мови є, а ніби, це і не закон зовсім, а так – побажання на туалетному папері написане. Ми ж все так хитро влаштували, що на трибуні Верховної Ради, закон ніби і виконується, а за межами цієї трибуни, об нього не гріх і ноги витерти. Що перед об’єктивом телекамери, чинуша ніби і виконує закон, а поза межами цього об’єктиву – нахабно плює на нього. Що на уроці, вчитель ніби і дотримується закону, а на перерві – зовсім навпаки. Ми кого дуримо?... Себе дуримо. А потім, щиро дивуємся, чого ж це ми, такі чесні та православні, живемо в країні, де подвійна мораль та неповага до закону – норма життя.
   А на фоні цього тотального самообману, різнобарвні демагоги, Швондєри та Шарікови, нахабно волають про насильницьку українізацію. В Києві україномовної газети не знайдеш, а ми про насильницьку українізацію. Український теле-, радіо- та інтернет- простір, по вінця завалений похабною руськоязичною попсою, а ми про насильницьку українізацію. В містах південно-східної України (про Крим та окупований Донбас, просто мовчу), реально діючого (не звітно-паперового), україномовного вищого навчального закладу не знайдеш, а ми про насильницьку українізацію. В фундаментальних державницьких інституціях, міністри, депутати, губернатори, генерали, прокурори та чинуші всіх рангів і мастей цинічно плюють на конституційний закон щодо державного статусу української мови, а ми про насильницьку українізацію. Україна кишить засланими та доморощеними козачками, які денно і нічно в школах і університетах, церквах і борделях, на телебаченні і в пресі, нахабно руйнують цю державу, а ми про насильницьку українізацію. Люди добрі, схаменіться. На краю прірви стоїмо. Прірви, за якою новий виток дикунського іга, а ми базікаємо про насильницьку українізацію. Та ще й плачимось, мол погано живемо. А як же ми жити можемо, якщо людьми, народом стати не хочемо? Бо ті, хто ділять нас на таких, та сяких, свою справу добре знають. Бо їх кредо, це кредо всіх людиноненависницьких покидьків – розділяй і володарюй, розділяй і грабуй. От вони і ділять, от вони й грабують. А на грабувавшись та зруйнувавши все – втечуть, як безродні шакали. Бо їм наплювати на цю державу, на цей народ, і на те якою мовою він розмовляє. А нам нікуди, та й ні за чим тікати. Бо це наша земля, наша держава, наше місце під Сонцем.

   Ні, якщо ми такіє руськіє, то давайте чесно скажемо: “ми руськіє!”. Але, шановні, не тіште себе ілюзіями того, що ви будете руськіми і не в Росії, що ви будете руськогаварящіми і не руськіми. Не тіште себе і не дуріть своїх нащадків ілюзіями того, що руськогаварящая Україна буде в когорті цивілізованих держав, а не в тому дикунському світі який називається Руськім Міром. Міром, який не має нічого спільного ні з Київською Руссю, ні з Богом, ні з християнством, ні з цивілізованим світом.
   Отож, панове громадяни, а особливо ті, хто бачить Україну цивілізованою європейською державою, не дуріть ні себе, ні своїх нащадків. Не шукайте виправдань. А почніть з себе. Бо подобається нам чи не подобається, розуміємо ми чи не розуміємо, а в сучасній Україні нема більшого патріотизму та більшої громадянської відповідальності, аніж говорити українською, читати українською, співати українською, думати українською. 
   З повагою і надією, один із вас, громадянин України, Карбівничий А.М., безпартійний. 1 жовтня 2017.

Немає коментарів:

Дописати коментар