пʼятниця, 18 серпня 2017 р.

Юрій Андрухович: Єдіная краіна

Українські Карпати зазвучали російською. Її раніше було чутно лише в сезон, а тепер постійно, бо сезон тепер цілорічний, без кінця й без початку. Українські Карпати рішуче увійшли в моду, до них їдуть.


«Женщина, почем вот эти ваши афины?» – «Афіни у Греції, в мене афини».

«А ваши рыжики?» – «То не рижики, пані, то лисички».

«А что такое зупа?».

«А кто такой банош?».

«Молодой человек, замените первое, я не с теми грибами хотела».

«Официант, неси скорее мясо – водка греется!».

«Да, привет. Я в этой, как ее… Я в Ворохте. Как это какая область? Ты шо, не знаешь? Закарпатская!».

І так далі, й так далі, знову і знову, там і тут, і повсюдно. В Карпатах і поза ними. Бо не тільки Карпати у тренді – весь український Захід загалом. Луцьк і Шацьк, Збараж і Зборів, Отинія й Коломия. І ще сотні трохи недонаселених пунктів.

Російською звучить львівський Ринок з усіма своїми кав’ярнями, крамницями, криївками та прилеглими вулицями. Місто в місті – наче держава в державі.

У Франику російська запанувала на моїй улюбленій Липовій алеї, нині Шевченка. Проваджені навіґацією, гості міста неперервним потоком пензлюють нею до парку й озера. Я безпомилково впізнаю їх не лише за наплечниками. Звичка фоткатися на тлі новобудов, що їх вони приймають за видатні пам’ятки архітектури, значно промовистіша від будь-якого наплечника. «Смотри, какая церковь прикольная!» – захоплюються вони імпозантною віллою. Втім, це не єдина версія: котрогось разу про ті ж таки вілли, які в нас на початку парку, довелося почути, що вони «польские дачи».

Якщо туризм покликаний розширювати і поглиблювати знання про інше та інших, то це зовсім не той випадок. Бо знання (умовно кажучи) якими були, такими й залишаються. І про афини знання, і про банош, і про пам’ятки архітектури.

До того ж останнім часом дедалі важче відрізнити «кондовую вату» від «русскоязычных патриотов Украины» – позаяк другі вже не так масово вдягають футболки з величезними тризубами, а перші також воліють залишати вдома футболки з Путіном. Усе ж інше, крім футболок, у них фактично збігається. Тим-то й не відрізнити.

Але якщо Захід країни такими шаленими темпами східнішає, то чому б і Сходові не позахіднішати? Щоб хоч якось вирівняти ситуацію, а заодно й усунути кричущу диспропорцію та лінґвістичну несправедливість, варто й нам, західнякам, бодай тимчасово відмовившися від усіляких єгиптів і  туреччин, наводнити своїми юрбами східні реґіони країни. Уявляєте це в єдиному пориванні видихнуте мільйонами вуст «понаехали»? Уявляєте ці витягнуті й шоковані обличчя харків’ян, полтавців чи запорожців, приголомшених раптовою українською в публічному просторі своїх міст? Видовище було б варте того, щоб сказати слідом за великим американцем: I have a dream.

Й от я заплющую очі й починаю це бачити. Натовпи галасливих львовогаличан на підступах до харківського Держпрому або у заповідних лісах Слобожанської Швейцарії. Селфі з ракетою на дніпровському «Південмаші». Ефектне групове фото з Дніпрогесом. Колективні походи по хребтах відвалів у Кривому Розі. Масові зависання в наймодніших чебуречних Маріуполя з обов’язковим і ритуальним виконанням «Там під львівським замком» у фіналі застілля. Для прихильників екстреми – розважально-спортивні стрільби в районі Авдіївки та Станиці Луганської. А також безліч інших захопливих і звабливих пропозицій – країна ж велика і чого в ній лише немає.

І хоч куди поїдь чи зайди – всюди ці тьми західняків і все звучить українською. В Марганці й Нікополі, Краматорську та Миколаєві, у П’ятихатках, Гуляйполі й навіть у Горішніх Плавнях – усюди це галицько-волинське україномовне нашестя! І нема на них ради, бо ж усі вони при грубих грошах, якими сиплять на всі боки по ресторанно-готельних закладах, аж тамтешньому персоналові з покоївками, кухарями, конюхами й таксистами включно доводиться терміново хапатися за підручники й опановувати значення непростих слів «ґудзик», «ґанок» і «ґирлиґа». А також, зрозуміла річ, «афини» й «банош».

Отакий у мене в найзагальніших рисах dream. Тепер я чекаю не дочекаюся його втілення. А щоби не чекати задовго і якось прискорити процес, я сідаю в потяг до Ізюма і їду на Схід. З надією, що й Ізюм уже невдовзі стане Родзинкою.    


18.08.2017

Джерело: https://zbruc.eu/node/69747

Немає коментарів:

Дописати коментар