четвер, 10 березня 2016 р.

«Гірка» і «Ревера»

Пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського про старий Станиславів, які вперше публікуються українською (із книги “Станиславів однак живе”, 2010).


Якщо довоєнний Станиславів і був поділений, то хіба що під одним кутом зору: спортивним. На «Гірку» і «Реверу». Так називалися дві футбольні команди, які затято боролися за звання найкращої не тільки в місті, але і на всьому Покутті. У Станиславові, звісно, були й інші спортивні клуби. Загалом аж сім. Зокрема «Станиславів’янка» і «Раз, два, три», з такою ж назвою, як і найпопулярніший тоді в Польщі спортивний тижневик. Було й два єврейські спортивні клуби «Гасмонеа» і «Макаббі», а також український «Пролом». Футболісти цих клубів боролися між собою в рамках чемпіонату місцевої ліги, в якій виступали також клуби Коломиї, Калуша, Надвірної й інших містечок. Однак у цьому чемпіонаті аж ніяк не було затятого польсько-українсько-єврейського суперництва. Звісно, кожен з цих клубів мав своїх вболівальників, але найважливішим було те, хто за «Гірку», а хто за «Реверу». Станиславів ділився тоді пів на пів, не тільки тому, що це були дві найкращі команди.
Адже так складалося, що певною мірою це був і суспільний поділ. Гірка була кварталом міста за залізничною дорогою, по другій стороні залізничного вокзалу. Охайним, залізничним, і робітничим, але його вважали батярським. Спортивний клуб цього кварталу офіційно називався «Стрілець», але повсюди його називали «Гіркою». Натомість «Ревера» була клубом, пов’язаним із середмістям, тобто з інтелігенцією і військовим гарнізоном. І керували ним офіцери.
Футбольна секція спортивного клубу «Стрілець – раз, два, три».
Футбольна секція спортивного клубу «Стрілець – раз, два, три».
«Реверу» заснували в 1908 році, і була вона першим спортивним клубом міста. «Ревера» була одним із семи клубів, які в 1920 році організували місцеву структуру польської Спілки футболу. І, звісно, вела різні спортивні секції, зокрема легкоатлетичну, тенісну, стрілецьку і волейбольну.
«Гірка» теж мала різні секції, серед яких і баскетбольну, мода на яку швидко перемандрувала до нас із Америки, але в цьому клубі на першому місці був футбол. Поле «Гірки» біля перетину вулиць Княжєвіча і Каспрувкі, неподалік костелу Христа Царя, який тоді будувався, було скромне, заледве з двома-трьома рядами лавок по одному боці. Натомість «Ревера» мала презентабельний, обгороджений парканом об’єкт, на ті часи майже стадіон із трибуною, на вулиці Голуховського, за парком Ромашкана. Однак на стадіоні «Ревери» відбувалися тільки тренування футболістів, які належали до клубу, натомість на полі «Гірки» від ранку до сутінків вирувало життя. На ньому завжди було повно місцевих хлопців. Грали, по-перше, босо, по-друге, не вздовж, а вширшки поля, бо тоді одночасно поруч могли відбуватися два матчі, від шість на шість до дев’ять на дев’ять, залежно від того, скільки зібралося охочих. А ворота позначали купами скинутих черевиків і шапок. Бувало, для деяких шанувальників футболу копання м’яча на Гірці закінчувалося серйозними втратами, як-от для мого друга Таджя Шємка, який необачно під своєю шапкою на воротах залишив годинник і після матчу вже його, звісно, не знайшов. Наручний годинник у хлопця – то тоді було ого-го! Але Гірка також славилася батярами.
Костел Царя Христа
Костел Царя Христа
«Ревера» впродовж років була кращою за «Гірку» і з 1920 року аж до 1935-го 16 разів поспіль здобувала першість Станиславова. Її успіхи перервала в 1936 році «Погонь» зі Стрия. «Ревера» повернулася на трон, але після двох років сталося диво, і в 1938 році «Гірка» вперше стала чемпіоном. І повторила успіх наступного сезону, останнього перед війною. Головним творцем успіху був відомий воротар «Гірки» Станіслав Кантор. Він був тим, кому в Станиславові кожен кланявся. Його навіть хотіла переманити львівська «Погонь», яка відігравала головну роль у польському футболі, але Кантор волів свою «Гірку», ніж велику кар’єру.
Ані «Ревера», ані «Гірка», ані стрийська «Погонь» не вибороли, на жаль, місце у першій лізі. Проте в 1936 році розігрували першість Кубка президента Речі Посполитої. У ньому брали участь представники воєводських міст, і тоді виявилося, що Станиславів кращий від такої потуги, як Львів! Аж тричі Львів грав зі Станиславовом і щоразу програвав. Неймовірно, але спекотного літа 1939 року збірна Станиславова, яка в основному складалася з футболістів «Гірки» і «Ревери», вчергове перемогла Люблін 3:1, Львів – аж 5:2 і Вільно – 1:0! А героєм цих матчів був воротар Кантор. До фінальної зустрічі з Познанню, яка мала відбутися у Варшаві 11 листопада, на жаль, вже справа не дійшла, але й так це був найбільший спортивний успіх Станиславова в період ІІ Речі Посполитої.
У міжвоєнне двадцятиліття Станиславів не дочекався свого футболіста зі збірної Польщі. Сталося це тільки після 1945 року. Родовитий станиславівець Кажімєж Трампіш з 1949 до 1958 року 11 разів виступив у збірній Польщі і забив чотири голи. Бо Кажік Трампіш був його племінником і завдяки своєму дядькові ходив на всі матчі «Гірки».
 Команда «Ревери» (Станиславів) у 1922 році

Команда «Ревери» (Станиславів) у 1922 році
«Досить було сказати, що пан Кантор мій дядько, і мене пускали на матч без білета», – згадує Кажімєж Трампіш, який жив на Гірці на вулиці Сільській, 7, неподалік поля. Кажя Трампіша я добре запам’ятав, адже в радянські часи, а потім під час німецької окупації ми ходили до однієї школи на площі Падеревського і після уроків грали на шкільному майданчику в м’яча. Кажьо ходив у старший на один клас і славився тим, що всіх обігрував. Коли ми обумовлювали склади команд, кожен хотів мати в себе Трампіша, навіть за рахунок переваги противника на двох, трьох гравців. Бо команда, в якій був Трампіш, завжди вигравала, та ще й на кілька голів.
Справжню футбольну кар’єру Трампіш розпочав улітку 1944 року, коли до Станиславова знову ввійшли совіти. «Гірка» стала центром заснованого ними залізничного клубу «Локомотив», який організував команду юніорів, звану «дєтская комната». Кажік мав тоді 15 років і вперше в житті грав у футбольних черевиках і клубній футболці, бо радянська влада розвивала спорт. Наступного року він уже грав у команді старших і в кожному матчі забивав два-три голи. Другим асом був його ровесник Лешек Бучма. У травні 1945 року сімейство Трампішів вирішило покинути Станиславів. Тоді до пана Трампіша прийшов радянський полковник, який керував футболістами «Локомотиву», і обіцяв аж 2500 рублів, а тоді це був цілий маєток, щоб тільки Кажік залишився. Однак пан Трампіш хотів якнайшвидше виїхати в Польщу.
Відразу після вступу совітів у вересні 1939 року Станіслава Кантора заарештував НКВС – після проведеного обшуку, в процесі якого знайшли зброю. Це був пістолет, який Кантор отримав взамін за ровер. Ровер він віддав знайомому офіцерові, якого випадково зустрів, той хотів швидко перебратися під кінець вересня в Угорщину, бо його вже переслідували. Обшуки тоді проводили у всіх службовців, а Кантор працював на пошті. Після арешту його заслали в ГУЛАГ і вивезли в Сибір. Йому вдалося звідти перебратися до армії генерала Андерса. Він загинув під Монте-Кассіно.
Через півтора місяця Трампіші їхали залізничним транспортом Польського Репатріаційного Уряду через усю Польщу і дісталися аж до Бидгоща. А звідти в зворотному напрямку, до Битомя, бо дізналися, що в тому місці згромадилися не тільки станиславівці, а й львів’яни, а ще туди стягують футболістів із Кресів. Львівські футболісти з Ришардом Концевічом на чолі заснували в Битомю спортивний клуб «Полонія». До цього клубу, спершу до юніорів, а потім і до першої команди, потрапив Кажімєж Трампіш.
Так склалося, що успіхи «Полонії» Битомя і Трампіша детально описали на шпальтах катовіцького «Спорту», головним редактором якого був Тадеуш Багєр, теж зі Станиславова! Він був сином професора Вчительської семінарії і Школи справ Владислава Багєра, вбитого німцями в Чорному Лісі разом із іншими вчителями і представниками польської інтелігенції. Тадеуш Багєр здав іспит на атестат зрілості в 1937 році в ІІ Гімназії ім. Пілсудського, грав у футбол в «Ревері». Як журналіст він встиг дебютувати ще в Станиславові, у газеті «Прікарпатская Украіна», яка видавалася там після приходу совітів, але в травні 1945 року він із родиною опинився в Катовіцах і став редактором місцевого «Спорту». Із скромного місцевого видання він швидко створив загальнопольське спортивне щоденне видання з найвищим накладом у країні. А допомагав йому в цьому другий станиславівець, також спортивний журналіст Збігнєв Добровольни. І в не одній сентиментальній розмові про станиславівські часи редактор Добровольни твердив, що якби не війна, то власне «Гірка», а не «Ревера» ввійшла б до екстраліги, бо мала безліч талановитої молоді. Батярської, яка грала найкраще. Добровольни взяв участь у вересневій кампанії, шість років пробув у німецькому полоні. А коли повернувся в країну в 1947 році, Багєр забрав його до своєї редакції і призначив заступником головного редактора. Він був спеціалістом з легкої атлетики. Багєр разом із Добровольним керували катовіцьким «Спортом» до 1969 року, тобто майже чверть століття, що було на ті часи, і не тільки в Польщі, винятковим рекордом.

З польської переклала Наталя ТКАЧИК

Немає коментарів:

Дописати коментар