неділя, 20 грудня 2015 р.

"Смерічку" могли розігнати – як хуліганів. Але нас підтримала Катерина Фурцева"

1972-го ансамбль "Смерічка" з піснею "Водограй" став лауреатом всесоюзного телевізійного фестивалю "Пісня року"
– Володю, швидко приїжджай до Москви! – чує в слухавці 23-річний композитор Володимир Івасюк грудневого вечора 1972-го. – На "Пісні року" будемо співати твій "­Водограй".
Дзвонить йому до Львова з готелю в центрі Москви 29-річний Левко Дутківський – художній керівник ансамблю "Смерічка" з райцентру Вижниця Чернівецької обл. ­Колектив приїхав до Москви на запис концерту "Пісня року". Івасюк – заскочений, адже "Смерічка" мала виконувати іншу пісню.
– У Вижницю прийшла телеграма із запрошенням нас на "Пісню року" з композицією "Незрівнянний світ краси", – згадує нині 69-річний Лев Дутківський. – Я сказав у редакції Центрального телебачення, що буде правильно, якщо прозвучить "Водограй" – він відоміший. Коли Володя перший раз показав мені цю пісню, було щось схоже на "Крутится, вертится шар голубой". Я вставив своїх пару копійок. Але вирішив спершу випустити "Червону руту", а "Водограй" залишив на потім – ми з Володею робили ставку саме на нього. Думали, за популярністю він перевершить "Руту". Із 1970-го, де тільки можна, розкручували саме її. Наступного року по всіх всесоюзних радіостанціях звучав "Водограй". З відгуками на нього московське радіо "Юність" отримало три тисячі листів.
"Водограй" Володимир Івасюк написав 1970-го, коли побував коло водоспаду Гук біля містечка Косів на Івано-Франківщині. Там знімали відеоролик до "Червоної рути", написаної незадовго до цього. Одного літнього дня композитор з оператором і кількома друзями вирушили до Косова. Під вечір Івасюк підбив товаришів піти на водоспад. Над річкою Рибницею піднялася веселка. Володимир завжди мав при собі фотоапарат. Зафіксував цей момент.
Володимир Івасюк пакує легку валізу і бере квиток на літак до Москви.
Передачу записували в середині грудня 1972 року в концертному залі "Останкіно". У центрі сцени – оркестр Центрального телебачення. Збоку – новорічна ялинка у блискучих гірляндах і "дощику". За лаштунками музиканти готуються до виходу.
– Ми ділили гримерку з Едітою П'єхою та Муслімом Магомаєвим, – згадує 63-річна Мирослава Єжиленко, яка 1972 – 1973-го була солісткою "Смерічки", співала в дуеті з Назарієм Яремчуком. – П'єха прилетіла з Ленінграда. Втекла з лікарні – хворіла на запалення легенів. Тут же на диванчику Муслім Магомаєв залицявся до Тамари Синявської, а через два роки вона стала його дружиною. Пам'ятаю, як Синявська ріже яблуко й по шматочку кладе Магомаєву до рота. Той жує і не спускає з неї закоханого погляду. Хлопці підглядали, як потім вони за лаштунками цілувалися.
Як ми хвилювалися! Левко взяв нового трубача, бо наш не зміг поїхати. Йому важко було утримати ноту, постійно з'їжджав. Володя Івасюк, як тільки під'їхав, на прохання Дутківського завів його в якусь студію на Останкіно й годину мучив. Трубач вийшов із такими губами, як вареники. Володя сказав: "Якщо на концерті підведеш, я тебе уб'ю". Тут наш вихід, а трубача немає. А він же дає вступ. Всі давай його шукати. За лаштунками чекав на вихід Едуард Хіль. Каже: "Тише, ребята, я знаю, где он". Приводить трубача. Той, бідний, сидів у туалеті – так переживав.
На сцену виходить "Смерічка". Юнаки в однакових костюмах, стилізованих під гуцульські кептарики, дівчата – у сукнях до п'ят і з пелеринами на плечах. Розробила їх дружина Дутківського Алла.
– Те, що я робив із музикою, вона робила з одягом – поєднувала народний костюм із сучасним силуетом, стилем, – згадує Лев Тарасович. – Алла започаткувала в Україні стилізовані концертні костюми.
Біля стійки мікрофона стають солісти – 21-річний Назарій Яремчук і на три роки старша Мирослава Єжиленко. Левко Дутківський – за клавішними. У залі підспівують: "Водограй" після червневої перемоги на всесоюзному телеконкурсі "Алло, ми шукаємо таланти!" публіка добре знає. Володимир Івасюк сидить в одному ряду з іншими поетами й композиторами, чиї пісні виконують зі сцени. ­Поруч – Олександра Пахмутова й Арно Бабаджанян – автор пісень для Мусліма Магомаєва та Йосипа Кобзона.
– Після нас мали виходити "Песняры" з піснею "Касіў Ясь канюшыну", – згадує далі Дутківський. – Мій соло-гітарист увіткнув у звукопідсилювач свого самопального штекера – бо не мали фірмового. Відспівали ми. Оголо­шують "Песняров". Гітарист давай витягувати штекер, а не може – заклинило. Залишив як є. Художній ­керівник білорусів Володимир Мулявін дивиться – немає куди гітару підключити. Але поруч був підсилювач для бас-­гітари. Там і підключив свою гітару, слова не сказав. "Песняры" були дуже порядні.
За чотири місяці – у квітні 1973 року – "Смерічка" виходить на професійну сцену – із Вижницького будинку культури до Чернівецької філармонії. У гастрольному графіку – по 30 – 40 концертів на місяць. Гастролюють по всьому СРСР. "Смерічка" проривається до десятки найкасовіших колективів Союзу.
Музиканти отримували за концерт по 5 крб, вокалісти – по 7. Глядачі за квиток віддавали 3 крб.
– Ми мали фіксовану зарплату, решту забирала держава, – каже Лев Тарасович. – Якби зараз, то були б міль­ярдерами і своїм літаком літали на гастролі. Популярність була велика – шанувальниці, вино, друзі. Після концертів військові у кілька рядів оточували нас, щоб фани не задушили і не перевернули автобус. Дівчата під вікнами ридали, кричали.
Та наприкінці 1975-го ансамбль розпався. Далися взнаки непосильний творчий темп, щільний гастрольний графік.
– Вася Зінкевич не витримав і пішов у "Світязь", ­Назарій – працювати в університет, був географом. ­Вважаю, тоді й закінчився золотий вік "Смерічки". Нас була трійка друзів – я, Назарій і Василь. Посіяти недовіру й розбити нас було неможливо. Але роботу над цим вели – зверху, з партії. Ідеологічному відділу треба ж було за щось гроші отримувати, от вони ходили і складали плітки. Мабуть, ми були задуже популярні й занадто українські. Спочатку посварили Назарія з Василем. Кожен співак хоче бути лідером. Наприклад, даємо концерт в одному місті. Там більше молодих дівчат і всі налітають на Яремчука. Дали йому, скажімо, 10 букетів, а Зінкевичу – шість. Поїхали до іншого міста, а там жіночки старші – більше уваги дістається Василеві. З цього все починалося. А потім з'явились їхні претензії до мене: "От Васі ти дав хорошу пісню, а мені не дав". Це все підливало оливи у вогонь. Ще коли в Чернівцях телебачення знімало "Алло, ми шукаємо таланти!", оператор передачі Гена Зубанов на бенкеті мені сказав: "Эти двое твоих ребят друг друга ненавидят. Мой глаз в камере не обманешь".
Тоді я не повірив.
"Нас із Назарієм натравлювали один на одного"
– Побачив на танцях у Будинку культури, як баяніст грає на сцені "Черемшину", а молодь під неї танцює. Стало шкода цих молодих людей і я вирішив зробити якусь біт-групу з гітарами, – згадує Левко Дутківський.
1966 року, після повернення з армії, влаштувався працювати до Будинку культури райцентру Виж­ниця Чернівецької обл. Музичний колектив зібрав переважно зі студентів місцевого художнього училища. Сам вчить їх грати й співати – має диплом Мукачівського музпедучилища. 1967 року, після виступу на новорічному ­святі у Будинку культури, з'являється назва "Смерічка".
1968 – в ансамбль приходить співак Василь Зінкевич. Він тільки-но повернувся з армії. Тогочасний вокаліст "Смерічки" саме пішов служити. Навесні того ж року починається співпраця з Володимиром Івасюком. Він пише в журналі "Кругозор": "Своєрідний стиль виконання і трактовка фольклору полонили мене, коли почув ансамбль на сцені. У "Смерічку" приніс свою першу пісню". Це була "Я піду в далекі гори".
1969 – Левко Дутківський зустрічає в Будинку культури Назарія Яремчука – він вчиться тут на курсах шоферів. Інколи спостерігає в актовому залі за репетиціями "Смерічки". ­Одного дня набирається сміливості й співає перед Дутківським. Той одразу запрошує Яремчука пробувати себе вокалістом ансамблю. Його першими піснями стали "Незрівнянний світ краси" і "Я піду в далекі гори".
1970, квітень – ансамбль здобуває Диплом першого ступеня на Республіканському фестивалі-­конкурсі самодіяльного мистецтва. Московська фірма "Мелодія" випускає першу платівку "Смерічки". У червні 1972 року вона перемагає в Москві на теле­конкурсі "Алло, ми шукаємо ­таланти" з піснею Дутківського "Горянка". Місяць перед тим в ансамбль прийшла солістка Мирослава Єжиленко.
– Цей місяць мала репетиції з ранку до опівночі, – згадує вона сьогодні. – Тоді долучалися до нас оркестранти. Проганяли весь репертуар. Дуже виснажливо було. Спочатку співали, потім записували все на магнітофон. Дутківський казав: "Слухайте свою лажу і думайте, як треба співати". Після занять із вокалістами залишався до третьої ночі з музикантами, бо вони були непрофесіонали. Учив хлопців грати на інструментах.
"Смерічка" здобуває всесоюзну популярність. Від 1 квітня 1973 року переходить у Чернівецьку філармонію.
1975 – "Смерічка" розпадається. Зінкевич іде працювати в ансамбль "Світязь", Яремчук – старшим інженером на кафедрі економічної географії Чернівецького університету, Дутківський – режисером телебачення. 1979-го Яремчук просить філармонію реорганізувати "Смерічку". Керувати ансамблем знову запрошують Левка Дутківського. До колективу повертається слава.
1982 – Дутківський залишає "Смерічку", його призначають режисером-постановником філармонії.
– Я зрозумів, що нас із Назарієм натравлювали один на одного, – каже сьогодні. – Ми порозумілися. Але третій раз у "Смерічку" я вже не повернувся.
Ансамбль очолює Яремчук. Після його смерті 1995 року гурт припиняє існування.

"Смерічку" підтримала Катерина Фурцева
1967 року вокально-інструментальний ансамбль "Смерічка" врятувала тодішній міністр культури СРСР Катерина Фурцева.
– Я написав їй листа після невдалого концерту, – згадує Левко Дутківський. – Це був перший виступ у Чернівцях у Будинку офіцерів. Зал вщент набила молодь. Тоді там ніхто такого не чув, електрогітар не бачив. У нас були саморобні. Купували звичайні гітари, а на них ставили звукознімачі – теж робили самі. Іде концерт. Ведучий оголошує: "А зараз гурт "Смерічка" представить свій подарунок до 50-річчя Жовтневої революції!" Виступ починався з моєї інструментальної біг-біт композиції "Капелюх, постоли та ковбойські штани". Стали грати ще за опущеними лаштунками. Завіса піднімається, з'являємося ми: у зелених кептариках, білих сорочках, розкльошених донизу штанях "під Бітлз". Несподівано на повну потужність завили гітари, музиканти різко повертаються до глядачів. Молодь як заверещить, засвистить.
Комсомольці, які на чергуванні слідкували за порядком, розгубилися. Тільки дограли пісню, вони рубильник вирубили. Гітари не грають, мікрофони не працюють. Я сідаю за піаніно. Рятуємо наступну пісню тільки з піаніно, саксофоном і барабанами. Раптом бачимо – завіса повільно закривається. "Бігом забирайте апаратуру, хулігани вижницькі! Бо зараз підстрижемо!" – кричить якийсь комсомолець. Вигнали нас. Ми сіли засмучені, трохи вмазали: "Все, не буде більше "Смерічки". Ніяких концертів",– кажемо ображені.
На ранок прокинувся й думаю: "Ну, як це не буде "Смерічки"?" І сів писати листа Фурцевій, щоб допомогла дістати фірмові гітари. "Уважаемая Екатерина Алексеевна! Мы живем в горном городке Вижница на границе с Румынией. Я создал эстрадный оркестр и нигде не могу приобрести гитары. Просим Вас помочь нам..." Я не знав адреси Міністерства культури СРСР. Але знав, що є Комуністична партія і Кремль. Підписав "Москва, Кремль, Фурцевой Е.А."
За тиждень приходить телеграма з відділу постачання Міністерства культури СРСР. У ній – що моє прохання задоволене, з Москви вже їдуть гітари. Просили в майбутньому писати не в Кремль, а вказали адресу міністерства. Коли ми отримали гітари, всі ходили на них дивитися, ніби на виставку. "Смерічку" після того виступу у Чернівцях могли розігнати – як хуліганів. Але нас підтримала Катерина Фурцева. "Значить, вони роб­лять щось, чого ми не розуміємо", – думало місцеве начальство.
 Автор: текст: Анна БАЛАКИР, фото: музей Володимира Івасюка в Чернівцях

Немає коментарів:

Дописати коментар